Logo
no milk, no party

CLICOW.COM.UA

Більше ніж правда. Як чукчі перемогли російську армію



Неймовірна історія про те, як чукчі завдяки своїй стійкості й мужності у відкритій 150-річній війні перемогли російську армію, змусивши її відмовитися від планів завоювання країни.

Більше ніж правда. Як чукчі перемогли російську армію - 1

Майор Дмитро Павлуцкий, командувач російською військовою експедицією на Чукотці, занадто пізно зрозумів, що недооцінив ворога. У бою Павлуцкий завжди намагався паралізувати супротивника раптовістю удару. У поєднанні з міццю вогнепальної зброї і підкресленою жорстокістю до суперника це майже завжди працювало. Дикуни не витримували натиску і відступали.

Але зараз все пішло шкереберть. Чому чукчі не розбіглися, коли Павлуцкий атакував їх? Чому вдарили назустріч? Чому не побоялися йти під кулі?

Шукати відповіді на ці питання не було часу. З десяток чукотських воїнів, покритих громіздкими прямокутними обладунками з вичинених моржевих шкур, з важкими списами поспішали до Павлуцького. Одного з них він убив, в упор вистріливши в нього з рушниці. Потім вихопив шаблю і, скажено обертаючи нею над головою, став відступати до невеликої фортеці, складеної з саней. Але фортеця виявилася занадто далеко.

Чукотская експедиція майора Павлуцького

Весь чукотський період промайнув в пам'яті майора за кілька миттєвостей. Чукотка почалася в його житті 20 років тому, в 1727 році, коли Павлуцкий, в той час капітан драгунського полку, з загоном в 400 солдатів за імператорським указом відправився з Тобольська на Чукотку «для відшукання нових земель і призову в підданство немирних іноземців».

Ухвалення в підданство означало збір данини — ясака. Це слівце трималося в мові сибіряків з часів Золотої Орди.

За мірками півночі 400 бійців були значною армією: все населення Чукотки тоді не перевищувало 10 тис. осіб. Оскільки в племінному суспільстві боєздатні чоловіки становлять четверту чи п'яту частину населення, військо вже в 2 тис. бійців відповідало в процентному відношенні гігантській армії Ксеркса в 480 році до н. е. або армії Наполеона в 1812 році.

Загін Павлуцького увійшов до складу експедиції, якою командував якутський козачий голова (це прирівнювалося до звання полковника) Афанасій Шестаков, як всі козаки, безцеремонний, неосвічений і зухвалий.

Багато членів експедиції тремтіли перед Шестаковим, як осикове листя, тому що козачий голова, не роздумуючи, пускав у хід важкі кулаки, трощачи щелепи й вибиваючи зуби.

Для місцевих козаків, що часто втікали з Центральної Росії в Сибір від шибениці або каторги, така поведінка була нормою. Багато з них промишляли грабежами, безперешкодно вбиваючи корінних жителів і забираючи в рабство їхніх дружин і дітей.

У петровського офіцера Павлуцького відразу не склалося з Шестаковим. Вони досить холодно спілкувалися один з одним ще в Петербурзі, куди перед походом викликали обох; в Тобольську влаштували бійку, а коли експедиція, подолавши понад 6 тис. км, прибула до Якутська, козачий голова з майором розсварилися остаточно.

Більше ніж правда. Як чукчі перемогли російську армію - 2 Лицарі півночі. Завдяки військовому мистецтву чукчі постійно тримали в страху своїх сусідів

Розлючений Шестаков, не сказавши ні слова Павлуцькому, пішов до узбережжя Тихого океану з декількома десятками козаків і сотнею, що входила до його загону місцевих жителів — якутів, евенів та юкагирів. Козачий голова поспішав приборкати коряків, які відмовилися платити ясак Російської імперії.

Павлуцкий потім дізнався, що, пройшовши близько тисячі кілометрів по дорозі з Охотська на північ, Шестаков розграбував і спалив кілька корякських селищ, трактуючи це як упокорення непокірних. Але в березні 1730, йдучи по південних схилах колимського нагір'я, він несподівано наткнувся на кілька сотень озброєних чукчів, що зібралися в черговий набіг на коряків, яких Шестаков оголосив підданими її імператорської Величності.

Бажаючи показати всім свою владу на Далекому Сході й вірячи в свою перевагу над «жалюгідними дикунами», козачий голова вирішив атакувати чукчів. Але ті виявилися сильнішими: Шестакова закололи списами, а залишки його загону розсіялися. Здобиччю чукчів стали, серед іншого, прапор, 12 кремнієвих рушниць, 3 гвинтівки, 12 ручних гранат та 12 залізних обладунків.

Після загибелі Шестакова Павлуцького призначили керівником експедиції і підвищили до майора. У вересні 1730 він прибув на єдину російську військову базу на Чукотці — Анадирський острог, побудований в середній течії річки Колима ще в 1660 році.

Звідти Павлуцкий здійснював каральні рейди проти чукчів. 17 років з невеликою перервою, під час якої він служив Якутським губернатором, майор був начальником Чукотки. Тільки в 1744-1746 роках він із загоном з 650 солдатів, козаків, ясачних юкагирів і коряків здійснив три походи на Чукотський півострів. Під час підготовки військових операцій майор зібрав багато інформації про свого противника й був дуже здивований.

Справжні люди Півночі

Вперше про чукчів почули в 1641 році, коли ті напали на царських збирачів ясака мало не за тисячу кілометрів від Чукотки. Відповіддю на це став безрезультатний похід на північ отамана Семена Дежньова.

Підкоряючи Сибір, російські війська всюди діяли однаково: брали в заручники дітей або близьких родичів вождів, відправляли їх вглиб Росії, а потім диктували вождям свої умови. Вперше цей метод дав збій на Чукотці. Чукотські вожді — тойони — вважали здачу без бою набагато більшим лихом, ніж втрата рідних.

Брати в рабство чукотських жінок не було ніякого сенсу: при першій же можливості вони перерізали один одному горло або просто відмовлялися від їжі, вмираючи від голоду. Цікавлячись причинами таких вчинків, Павлуцкий дізнався, що чукчі вкрай легко ставляться до смерті. Воїн, який програв в рукопашній сутичці, зазвичай просив ворога, щоб той убив його, вважаючи за краще смерть ганьбі поразки. Чукотські старці, втомившись від життя, часто просили рідних задушити їх або заколоти списами, що ті виконували без докорів сумління: всі були впевнені, що на тому світі, серед «небесних людей» живеться набагато краще, ніж на цьому. Чукча міг накласти на себе руки навіть зі смутку — через невдале полювання або втрати якоїсь важливої ​​для нього речі.

Більше ніж правда. Як чукчі перемогли російську армію - 3 Вогнем і мечем. Підкорення Чукотки проходило за тим же сценарієм, що і підкорення Сибіру. Ось тільки чукчі не здалися завойовникам. Картина «Підкорення Сибіру Єрмаком Тимофійовичем» художника Василя Сурикова

Цей північний народ звик жити в неймовірно суворих умовах. Зима на Чукотці триває по 10 місяців, причому в січні температура падає до мінус шістдесяти градусів Цельсія, а влітку, коли ніде немає порятунку від хмар мошкари, рідко піднімається до плюс десяти. Велика частина Чукотського півострова покрита високими горами, і все без винятку землі сковує вічна мерзлота. Тут часто вирують ураганні вітри, що налітають зі штормового океану, над горами місяцями висять густі тумани.

В таких умовах потрібно пасти оленів, ловити рибу й бити звіра. Слабким це не під силу. Тому чукчі з дитинства загартовують своїх дітей, змушують їх багато бігати, носити тяжкості, мало спати, не боятися ні холоду, ні голоду. Дорослі чоловіки-чукчі часто володіють неймовірною фізичною силою. А чукотські жінки можуть самостійно полювати, стріляти з лука, бігати на довгі дистанції й навіть фехтувати на списах.

Є у чукчів ще одна важлива особливість. Вони вважають себе єдиними людьми на землі, справжніми людьми — «луораветлан». Всі інші, за їх міфологією, недолюди, щось на зразок тварин, життями яких можна розпоряджатися на власний розсуд.

А якщо так, то немає нічого поганого в тому, щоб відібрати у юкагирів табун оленів або знищити сім'ю козака, що поселився в Сибіру. Ось як вийшло, що дикі північні племена тримали в страху всю Чукотку, регулярно нападаючи на поселення своїх найближчих західних сусідів — юкагирів, ітельменів, коряків, якутів, евенів. Ніхто не чув, щоб будь-яке з цих племен саме напало на чукчів: тільки чукчі були призвідниками всіх великих і малих воєн на півострові.

У бою вони віртуозно володіли списом і коротким ножем, зробленим з китового вуса, часто вдаючись до військових хитрощів і влаштовуючи засідки. Загартовані кочівники, вони без проблем уникали будь-якого переслідування, буквально розчиняючись в нескінченних просторах Чукотки. Але зате ніколи не ховалися від куль і стріл, не вели нічних боїв, не переслідували противника, а раз відступивши, вважали битву програною.

Але головний їхній недолік — чесність. Коли Павлуцкий поїхав до Якутська, сотник Василь Шипіцин, який замінив його, скликав в Анадирський острог — нібито на переговори — 12 найгрізніших вождів Чукотки, і наказав убити їх.

«... Немирними чукч викорінити зовсім»

Після цього росіяни громили чукчів всюди. Про похід вглиб Чукотки 1731 року Павлуцкий писав у звіті в Петербург: «И 9 мая дошед до первой сидячих около того моря чюкоч юрты, в коей бывших чюкоч побили… Усмотрели от того места в недальнем разстоянии… сидячих одна юрта и бывших в ней чюкоч побили… И дошед до их чюкоцкого острожку… и в том остроге было юрт до осьми, кои разорили и сожгли».

Так брали в підданство північний народ.

Всі дії Павлуцького відповідали письмовим розпорядженням Сенату, виданим після загибелі Шестакова: «…на оных немирных чюкч военною оружейною рукою наступить, искоренить вовсе». Дружин і дітей убитих воїнів пропонувалося «из их жилищ вывесть и впредь для безопасности распределить в Якуцком ведомстве по разным острогам и местам».

Іншими словами, експедиції Павлуцького пропонувалося повністю знищити непокірний північний народ. На допомогу армії відправили корабель: бот «Святий Гавриїл» зі складу експедиції знаменитого мореплавця Вітуса Берінга в 1732 році палив яранги на берегах Чукотки.

Чукчі гідно відповіли на геноцид, оголошений Росією. Вони всюди громили зимівлі росіян, нападали на союзних їм юкагирів, забирали у них величезні табуни оленів. Павлуцкий проводив один каральний рейд за іншим, але ефект від цього був нульовий: чукчі не бажали схиляти голову перед росіянами. Перемогти їх було складно через те, що в великі битви чукчі вступали рідко, обираючи партизанську тактику: вони влаштовували засідки, захоплювали худобу, вбивали постових. Тоді Павлуцкий вирішив вразити ворога небувалою жорстокістю: він безжально катував полонених, вбивав жінок і дітей, палив чукотські юрти.

З давніх-давен вуличне прізвисько Павлуцького було Якуна. Незабаром в чукотських легендах, піснях і казках Якуніним стали називати втілення абсолютного зла, що вбиває і мучить тільки заради того, щоб вбивати й мучити.

12 березня 1747 року чукчі вкотре напали на коряків і козаків, захопивши у них 7 табунів оленів і повівши в полон 8 осіб. Коряки поскаржилися Павлуцькому, і він відразу ж виступив з Анадирского острогу на чолі сильного загону. Щоб наздогнати чукчів, що швидко пересувались по тундрі, майор розділив сили, посадивши сотню кращих козаків і коряків на собачі й оленячі упряжки. Ще дві сотні бійців йшли за ними на лижах.

Через два дні Павлуцкий нагнав кілька сотень чукотських воїнів і, не зволікаючи, вступив з ними в бій. Але чукчі, добре вивчили тактику росіян, виманили їх з невеликої фортеці, зробленої з саней, змусили вистрілити з рушниць, і, не давши перезарядити їх, кинулися в рукопашну. А в рукопашному бою грізним жителям півночі було важко протистояти.

Рушничний приклад розколовся від ударів, і Павлуцкий відбивав випади копійщиків стволом рушниці, завдаючи іншою рукою шабельні удари. У нього стріляли з луків і кололи списами, але не могли пробити залізного панцира, який захищав його груди й плечі. Тоді чукчі накинули майору на шию аркан і, поваливши на землю, стали душити. Боячись потрапити в полон, Павлуцкий сам розстебнув свій залізний нагрудник. Останнім, що він бачив, був короткий ніж з китового вуса.

Надто дорога війна

Із загибеллю Павлуцького війна проти дикого північного народу відразу видихлася. Чукчі тепер знали: якщо вони змогли перемогти всесильного Якуніна, то переможуть кого завгодно. Тому вони сміливо атакували російські селища на річках Колима і Анадир, а також стоянки мимовільних союзників Російської імперії: чуванків, коряків і юкагирів.

Багато назв колимських селищ досі зберігають відгомони тих атак: Погромний, Дуванна (Дуванна — ділити здобич), Томилино (там за легендою тужила, помираючи, російська дівчина, поранена чукотской стрілою).

Хоча Сенат і Сибірський наказ спішно прийняли рішення про перекидання в Анадирський острог додаткових військ, великих військових операцій проти чукчів Росія вже не вела. Чукчі святкували перемогу.

Більше ніж правда. Як чукчі перемогли російську армію - 4 Самурай. В обладунках з моржевих шкур чукотський воїн в рукопашному бою був невразливий

Наступні походи проти них повинен був очолити новий комендант Анадирского острогу — майор Якутського полку, курляндский німець Фрідріх Пленіснер, який приїхав на Чукотку в 1763 році. В Якутію його заслали «замість батога покарання» за надто активну участь в столичній політиці.

Новий якутський губернатор Федір Соймонов до свого призначення теж був політичним в'язнем, засланим в Охотськ. Обидва колишніх засланців не підтримували політику Російської імперії на півночі.

Замість звітів про рейди проти «немирних чюкчей» Соймонов і Пленіснер відправили в Петербург звіт, в якому вказали, що на утримання Анадирского острогу за весь час його існування була витрачена астрономічна сума — 1,4 млн рублів, тоді як від ясачного та інших зборів отримано мізер — всього 29 тис. рублів.

Проведення військових операцій на Чукотці ні до чого не привело: підданими Російської імперії чукчі не стали, нападати на коряків і юкагиров не припинили.

В цей час в Анадирському острозі була зібрана величезна за північними мірками армія: 303 солдата і 285 козаків при трьох артилерійських батареях. Сенат був змушений визнати, що ця армія «бесполезна и народу тягостна».

У 1771 року фортечні укріплення Анадирского острогу були зруйновані і спалені, гармати і церковні дзвони втоплені в Анадир або закопані. Форпост російської влади на північному сході Сибіру перестав існувати.

Війна, яку Росія вела на Чукотці 150 років, закінчилася повною перемогою чукчів. Після відходу росіян вони негайно відігнали далеко від своїх володінь сусідні племена і навіть не побоялися напасти на російський острог в Гижизі, що знаходився в 600 км від Анадирского острогу, на березі Охотського моря.

Про анекдоти КДБ і золото Чукотки

Правду кажучи, поява біля берегів Чукотки англійських та французьких експедицій змусило владу Російської імперії знову згадати про свої претензії на цей край. Але росіяни отримали від війни з чукчами серйозний урок.

Щоб довести іноземцям, що чукчі прийняли підданство Російської імперії, створювалися фіктивні документи про збір ясаку. На ділі «збирачі» міняли у чукчів одні товари на інші, за металеві вироби просячи встановлювати на узбережжі російські герби і прапори.

Згідно «Статуту про управління інородців» 1822 року, чукчі жили за своїми законами і судилися власним судом, а ясак платили «за бажанням». У 1885 році капітан Олександр Ресін, присланий на Чукотку з інспекцією, написав в Петербург: «По суті ж весь крайній північний схід не знає над собою ніякої влади і управляється сам собою».

Правда, росіяни, які вирішили після загибелі Павлуцького діяти тільки «добром», принесли в ці краї згубний для чукчів алкоголізм і хворобу, які тут до сих пір називають російською, — сифіліс. І ці удари виявилися більш згубними від російських куль і шабель.

Проте чукчі вижили, зберігши свою ідентичність і свободу аж до 60-х років минулого століття, коли почалася холодна війна і Чукотка стала розглядатися як важливий у військовому відношенні плацдарм для оборони або нападу. Але і тоді в звичний чукчам уклад життя радянська влада особливо не втручалася. Їй було не до них.

У вічній мерзлоті Чукотки знайшли золото — продовження золотих жил Аляски. У 1974 році на Чукотському півострові добували понад 36 т жовтого металу на рік.

І все ж, розуміючи, що на диких і войовничих чукчів в можливій війні зі Сполученими Штатами не можна буде покластися, КДБ завжди було готове відновити геноцид, розпочатий при Павлуцькому.

Щоб підготувати радянське суспільство до цього, про чукчів цілеспрямовано поширювали анекдоти, виставляють їх як дурних і неосвічених дикунів. Тим часом чукчі — єдиний народ Крайньої Півночі, який створив власну писемність на основі ієрогліфічного письма. Її розробив в кінці XIX століття якийсь Теневіль, чукча, що вмів писати по-англійськи і по-російськи. Радянська влада знищила праці всього його життя, нав'язавши чукчам кирилицю.

На Чукотці все ще немає доріг, через високі гори і часті тумани літаки часом не можуть пробитися сюди по кілька місяців. До сих пір на площі в 700 тис. кв. км (для порівняння: площа України — 604 тис. кв. км) живуть лише 50 тис. чоловік. З них етнічних чукчів всього 16 тис. Як і в давні часи, вони промишляють оленеводством, полюванням і риболовлею, вірять в «небесних людей» і не бояться смерті.


8
Trophy icon
Нагородити автора





Обов’язково подивіться